Про книги М. І. Довгаленка і вибране з них

Микола Іванович Довгаленко – уродженець  села  Веселий  Лан  Врадіївського  району на Миколаївщині. В цьому селі він прожив 65 років. Тут ходив до школи,  працював  в  місцевому колгоспі, звідси  пішов  служити до армії  і  сюди ж повернувся,  тут знайшов свою долю, створив сім’ю, збудував дім... У Веселому Лані народилися і його перші поетичні рядки про своїх односельчан, їх будні і свята, радощі і печалі, про свою родину, рідну оселю, про тривожні роздуми щодо сьогодення і майбутнього малих сіл.

«Пізні зорі» –  перша  поетична  збірка  таланта-самородка, в  яку увійшло 100 його ранніх віршів. А в творчих планах автора – випуск ще однієї збірки. І віриться, що мрія Миколи Івановича обов’язково здійсниться, бо своє життєве кредо він сформулював саме так:

Талант від Бога, радість від людей...
Несу свій хрест, не скаржуся на нього.
Політ душі і здійснення ідей –
Є суть життя пережитого мого.

 

Універс

РІКА ТЕЧЕ УГОРУ...

Над сторінками збірки Миколи Довгаленка «Пізні зорі»

Прийнято вважати, що в поезії прогресу не існує. Мовляв, як у часи Гесіода чи Гомера, Вергілія чи Катулла була поезія епічна й поезія лірична, так і тепер. А вся двотисячна історія світової літератури – то вже течія в усталеному порядку, котрий і вічність не може змінити...

Але в сучасному глобалістичному світі жити і писати за древніми канонами – не тільки не престижно, але й небезпечно. Епоха дерев’яного пафосу минула безповоротно, тому пафос поезій Миколи Довгаленка звучить не зовсім в унісон із постмодерною добою, де йде заперечення всього і вся – поетові це треба відчувати всіма фібрами душі!

Поет із народу – це виграшна позиція, але для того, аби завоювати широкого читача, Миколі Довгаленкові треба скинути тягар уже засвоєних уроків пізньокласичної поезії, з її усталеним арсеналом уже відпрацьованих художніх прийомів, які загрожують обернутися штампами. Треба жити вимогами часу не в його політизованому, а в поетизованому вимірі.

В цьому напрямку, що й Микола Довгаленко, нині йде чимало поетів старшого покоління: клятви у вірності Україні, але з малоросійським наголосом: укрАїнський, мовляв. І часу, і простору для нашого земляка попереду – багато. Бо хоч у поезії прогресу може й не бути, але давно вже ніхто не пише в архаїчній силабо-тонічній площині без хоча б найменшої спроби вирватися за ораторську позу та декларативний стиль. А суть поезії – у спробі повернути словам їх первісне значення і первісні почуття. І найбільше хвилюють саме ті поезії Миколи Довгаленка, де почуття – не замулені писемною традицією, хоча клялися поети у вірності селянській хаті віки, думаючи про міську прописку. Проте виграшна ця книга поета-аматора своєю непідробною щирістю, наївом, і знайде свого читача – тепер читачів поезії одиниці.

Доброї дороги, земляче!

                                                                            Дмитро КРЕМІНЬ,
поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Тополя

Заблудився буйний вітер
У чистому полі
Та й просив знайти дорогу
У сестри тополі:

– Скажи мені, сестро рідна,
Як знайти дорогу,
Чого сумна, чого бідна,
Немічна, убога?

Чого стан твій похилився,
Гілля висихає,
Наче козак зажурився,
А чого – не знає?

– Я б і рада не хилитись,
Але умираю,
Сухим своїм мертвим листям
Землю застеляю.

Іди, гуляй, світ широкий  –
Скрізь твоя дорога.
Що я гину одинока,
Не твоя тривога...

Як упаде лист останній,
Задзвенить сокира,
Соловейко тьохне ранній:
Прощай, сестро мила.

Залишиться від тополі
Тільки пень високий.
Сам гуляє в чистім полі
Вітер одинокий…

 

Дитинство

Пригадалося якось
Дитинство моє босоноге,
Пропливло у думках,
Як коротка і болісна мить,

Мої кроки найперші,
Початок важкої дороги…
Пригадалось, аж серце
І нині ще ниє й щемить.

Як ні світ, ні зоря
Гнав отару овець випасати,
Хоч боявся вовків,
Що тоді у степах ще повсюди були.

Треба було круг бринзи
І шмат малая заробляти,
Бо старенькі батьки
Годувати сім’ю не могли.

Срібні роси,
Чого ви так вранці хололи,
Чого голову сонце
Цілий день так нестерпно пекло,

Будяки та „гарбузики”
Босі ноги нещадно кололи,
Та розради чи жалю
Чекати нізвідки було.

Так хотілось мені
У солодкому сні спочивати,
Грати в „піжмурки”, в „сала”
Веселі забави дітей,

Та ранкову зорю,
Перші промені сонця стрічати
Я ж самотнім звикав у степу,
Вдалині від людей.

Все пройшло – і літа,
І холодні засніжені зими,
Сивиною покрилася
Буйна моя голова.

Так хотів би побути
Хоч трішечки знову малим я,
Тільки, жаль, що у нашому світі
Подібних чудес не бува.

 

Моя Україна

Моя Україна –
Степи неозорі,
Дніпро і Карпати,
Русь Київська й Січ,

Гаї калинові,
І місяць, і зорі,
Описана Гоголем
Українська ніч.

І Північ, і Південь,
Полісся й Поділля –
Високі врожаї, 
Родюча земля.

Нам праця –  у радість,
На втіху – дозвілля,
Бо ми такі зроду –
Єдина сім’я.

Міцне в нас коріння,
Добірне насіння,
Бо мудрими були
Його сівачі.

То ж будемо вдячними
Мощам нетлінним,
У вольній, у новій
Сім’ї живучи.

 

Яким майбутнє наше буде?

Вона ще зовсім, зовсім юна,
Бо їй всього тринадцять літ.
Чи усміхнеться їй фортуна?
Візьме з собою у політ?

Вона стоїть на роздоріжжі –
В які податися світи?
Як жде дівчина до заміжжя
Обіймів шлюбної фати.

Яка її чекає доля,
Чи усміхнеться щастя їй?
Мабуть, на все Господня воля.
Свій вибір їй робить самій:

Довічна бідність і руїни
Чи крок до кращого життя?
Зробила вибір Україна,
Назад немає вороття.

Одні обіцянки давали:
– Будете жити, як в раю, –
Дорогу квітами встеляли,
А думку думали свою:

Аби дорватись до корита,
А там – трава хоч не рости,
Тоді і небо можна рити.
(Що скажеш? Господи, прости!)

Тепер свій вибір роблять люди.
Буде він правильний чи ні?
Яким майбутнє наше буде,
Покажуть всі наступні дні.

 

Чого я хочу?

Я вже старий, мені не треба
Протистоянь і протиріч.
Мені – щоб чистим було небо
Та дружба й праця пліч-о-пліч.

Щоб молоді роботу мали,
Щоб оброблялися паї,
Зарплати й пенсії давали
Роботодавці-хазяї,

Перед законом були б рівні
І бідняки, і багачі,
Зарплати були б відповідні
У шахтарів і сівачів.

Стали посильними податки,
Щоб вчасно сплачували їх.
І щоб раділи мами й татки,
Щоб діти радували всіх.

Щоб почастішали пологи,
Нас стало більше б на мільйон,
І щоб забули ми дороги
На заробітки за кордон.

Щоб в дитсадочках діти грались,
В мартенах сталь текла, як кров,
В єдине ціле об’єднались
Надія, Віра і Любов.

То ж вірю я, хвалити Бога,
Минувсь поневіряння час,
Одна до кращого дорога
Згуртує й об’єднає нас!

 

Починати з села

У широких степах,
На безмежних просторах,
Де росли бур’яни, полини й ковилі,
Поселилися люди
В долинах просторих,
Землероби невтомні – життя ковалі.

Пам’ятаю я їх
Ще тоді молодими,
Як вони зустрічали
У полі росу,
Як в’язали снопи,
Їх тримали руками міцними,
Пам’ятаю про вдачу веселу
І ніжну дівочу красу.

Але роки летіли,
Світ мінявся потрохи,
Вже розпався Союз,
Як ніколи його й не було,
І тепер живемо ми
В новітню і дивну епоху,
І відчули ці зміни
І місто велике, й село.

Та, на жаль, про хороше
Казати ще рано,
Не на краще змінилось,
Як думалось, наше життя.

То ж, шановні мої,
Престарілі батьки й ветерани,
Стариною тряхнем,
Щоб веселим було майбуття!

Як Тарас заповів,
За Вкраїну громадою станем,
За достаток і мир.

Мабуть, писано нам на роду
Починати з села,
Починати з Веселого Лану
Будувать Україну
Могутню, міцну й молоду.

 

Пізні зорі 

Пізні зорі засяяли в мо̀їх очах,
І тепер білий світ я по-іншому бачу.
Лиш на старості літ я у своїх віршах
То радію безмежно, то плачу.

Щоб вершин досягти, знаю, треба мені
Ще багато читати, учитись,
Хоч життя вже й пройшло, як у дивному сні,
Все ж немало надіюсь зробити.

Для нащадків колись скромні твори мої
Маяком хай дорогу осяють,
Мої «Зорі» дітей і онуків моїх
Теплим променем хай зігрівають.

 

ПОЛІТ ВІД ПІЗНІХ ДО НОВИХ ЗІРОК

Микола Іванович Довгаленко інтенсивно писати вірші почав пізно, практично уже в пенсійному віці. Саме тому перша збірка його поезій так і називалась «Пізні зорі» (Видавництво Коваленка А. Г., 2007 р., 120 с., іл., ISBN 978-966-2035-00-1). До книги увійшло понад сто поетичних творів про Україну, рідний край, родину, ветеранів війни і землеробів, духовність. Автор спробував римованим словом передати свої переживання про нелегку долю малої вітчизни – сучасної сільської глибинки та безповоротність швидкоплинної пори юності.

Видання адресувалось, перш за все, школярам і педагогам, а також всім, хто любить поезію і дорожить історичною, культурною та духовною спадщиною свого краю.

Книга швидко знайшла шлях до свого читача, хоча й випущена була мізерним накладом – всього 300 примірників. Третину автор викупив за власний кошт та роздарував своїм рідним, друзям, знайомим. Частина випуску потрапила в сільські та шкільні бібліотеки Врадіївського району за спонсорські кошти. Решту видавництво подарувало на згадку всім присутнім на презентації книги, як примірник свого першого видання.

І нині, чотири роки поспіль, читачі наполегливо цікавляться, де можна придбати книгу цього автора. Деякі з його віршів навіть стають текстами для пісень. Нерідко творчість поета-земляка вивчають на уроках, присвячених літературі рідного краю.

Один з таких уроків провела викладач Врадіївської районної гімназії  К. М. Береза. Вчителька поставила собі за мету не лише ознайомити учнів з творчістю М. Довгаленка, а й удосконалити їх вміння виразно читати й аналізувати поезію, виховувати любов до рідного краю, формувати духовно багату особистість.

І мети своєї вона досягла, дійшовши разом з учнями до висновку, що сила поезії нашого земляка – у любові до рідної землі, у високій моралі. Для автора немає життя без України, бо Україна – це мати, яку не вибирають.

   – Не забудьте, не збайдужійте, тримайтеся наших духовних оберегів, з якими ви виростали і вийдете в широкий і тривожний світ. Завжди повертайтеся до родинного вогнища! – завершує урок педагог.

Вдячні відгуки на збірку поезій М. Довгаленка надходять не лише з Врадіївського району та Миколаївської області. Знайомі з віршами українського поета-аматора в Одеській, Кіровоградській і Дніпропетровській областях, а також в українській діаспорі Росії, зокрема, в Москві, в місті Павлодар (Казахстан). І навіть в алмазній столиці Російської Федерації – в м. Мирний (Якутія) та на далекому півострові Камчатка є цінителі його поезії.

В чому ж секрет популярності маловідомого автора з української провінції?

     Миколаївський поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь писав у своєму універсі «Ріка тече угору…», що послугував вступним словом до першої книги М. Довгаленка: «І найбільше хвилюють саме ті поезії Миколи Довгаленка, де почуття – не замулені писемною традицією …виграшна ця книга поета-аматора своєю непідробною щирістю, наївом, і знайде свого читача – тепер читачів поезії одиниці».

Так, і справді, вірші Довгаленка «не замулені писемною традицією». Можна було б навіть сказати, що вони написані в стилі «поетичного примітивізму» подібного до «примітивізму в образотворчому мистецтві», в якому прославились своїми самобутніми творами такі художники з народу, як Катерина Білокур, Марія Приймаченко та ін.

Говорячи мовою енциклопедичного тлумачення, «сучасний при-мітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності».

Поет-самородок бере в основному тим, що збуджує відчуття совісті, яке інколи дрімає в глибинах душі кожної людини.

Звичайно, Микола Довгаленко не претендує на роль великого поета. Разом з тим, зрозуміло, що й «маленьких» поетів не буває, як не буває, даруйте, трішечки вагітних жінок. Тут або-або. І все ж у його творах є щось таке, що лягає на душу. Його поетична простота зрозуміла кожному на рівні почуттів, незалежно від освіти і розумових здібностей.

Так, не всі твори Довгаленка можна назвати досконалими і довершеними. Деякі вірші на прохання видавництва автору доводилось, так би мовити, шліфувати, доробляти, інколи й переробляти. Заради справедливості треба відзначити, що цей автор, на відміну від інших своїх колег-земляків, не вередував, не задирав носа, а мовчки, терпляче доводив свої поезії «до кондиції». І від цього вони тільки вигравали.

Перш за все, автор – великий патріот. Патріот своєї родини, села, де народився і жив, рідного краю, Вітчизни. Саме тому він значну частину своїх віршів присвячує темі патріотизму. У нього болить душа і за людей, які не щасливі на своїй землі, і за покинуті пусті сільські хати та вимираючі села, і за державу, в якій далеко не все гаразд. Але водночас немало його поезій просякнуто пафосом і гордістю за нашу таку багатостраждальну і таку прекрасну країну. І майже всі його твори завершуються оптимізмом і надією на краще майбутнє.

Як в першій, так і в другій книзі темам держави і села присвячено окремі розділи. Серед нових поезій особливо впадає у вічі вірш «Аделя», де автор образно порівняв з нинішньою Україною згорблену віком і хворобою бабцю, яка всупереч всім перешкодам, будь-якої пори року та за будь-яких погодних умов вперто котить свій візок зі всякою всячиною на ринок.

Інколи М. Довгаленко виступає як бунтар, борець за справедливість. І в цьому проявляється його чітка й активна громадянська позиція.

В його поезії звучать і вдалі образні ліричні нотки:

«І гарячу сльозу, моя мила,
Витер вітер зеленим барвінком…»
(«Став я лебедем»)

В сюжетах своїх творів автор то літає в небі разом з журавлями, то мчить крізь хмари на баскому крилатому коні.

На високий п’єдестал в своїх віршах Микола Довгаленко підносить жінку – матір, кохану, дружину. Випробуване тривалим часом шлюбного життя кохання до своєї дружини він високо і гідно несе і після її смерті. Їй, єдиній, і цьому трагічному періоду у власному житті присвячує окремий цикл віршів. І вони виділяються підвищеною емоційністю, адже ці страждання автору довелося пережити самому. Другу збірку віршів «Зірка нова» автор вирішив присвятити світлій пам’яті своєї дружини.

Особливе ставлення Довгаленка до війни і її ветеранів. Сам автор належить до такої соціальної категорії громадян, як діти війни. І його дитячі спогади часто віддзеркалюються у віршах про себе і своїх ровесників, про те, як вони проводжали своїх батьків на фронт і, кому поталанило, зустрічали їх, як разом з матерями страждали у ворожій окупації.

А з яким болем описуються знущання фашистів над військовополоненими, розстріл мирних громадян в Бабиному Яру в Києві та в яру поблизу села Берізки, де полягло понад сім тисяч євреїв. Не можна спокійно читати особливо зворушливі рядки про розстріл разом з мамою дівчинки-єврейки, якій вдалося уціліти і вижити в пекельному вогні масового винищення гітлерівцями невинних жертв.

Тихо стало дитя на останній рубіж,
Ухопилось за мамине тіло,
Наче в дверях скрипучих відкритих навстіж
Янголятко крильми тріпотіло.

(«Підстрелена пташка»)

Автор стимулює у читача потяг до знань, оспівує в своїй ліриці школу, учителя, золоті для кожного з нас шкільні роки.

Микола Іванович – завзятий природолюб. Йому не байдуже і до того довірливого зайчатка, у якого «вуха – вітряк», і до ставка, занедбаного горе-господарем, і за необдумане спалювання стерні, що веде до порушення рівноваги в природі («Зайчатко», «Як ставок болотом став», «Не паліть мою душу!»).

Коли у Миколи Івановича народився внучок, – з’являється і присвячений спадкоємцю віршик «Зірка нова», що й дало більш оптимістичну назву новій збірці поезій.

Вірші Миколи Довгаленка просякнуті високою духовністю і патріотизмом, людяністю і любов’ю, приреченням творення добра заради того, щоб вижити в сучасному непростому, сповненому протиріччями світі. А це свідчить про те, що не лише в культурних центрах, а й в глухій глибинці є творчі особистості з глибокою душею, яка вміщує і акумулює колосальні людські почуття, які автор в концентрованому художньому вигляді «видає на гора», ніби шахтар – вугілля. І це духовне тепло зігріває нас, втамовує спрагу за справжнім і вічним, генерує енергію позитиву і оптимізму, дозволяє відчути справжній смак життя.

 

Анатолій КОВАЛЕНКО,
видавець-журналіст

 

Сміливі ідеї

Про поезію на уроці… математики

На блозі вчителя математики Врадіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Жорової Лариси Анатоліївни розміщено цікаву авторську розробку уроку для учнів 5-го класу за темою: «Розв’язування задач на всі дії з десятковими дробами та відсотками». Метою уроку передбачено удосконалення уміння і навичок розв’язан-ня задач  на всі дії з десятковими дробами та відсотками; розвиток логічного і творчого мислення,  навичок раціональних обчислень; формування уміння використовувати отриману інформацію в особистому житті, чітко та аргументовано формулювати і висловлювати свої думки; виховання культури праці, інтересу до математики як засобу пізнання навколишнього світу, любові до рідного краю, почуття патріотизму.

І раптом на уроці математики звучать віршовані рядки поета-земляка. На перший погляд, здається вони тут зовсім недоречні. Але не спішіть з висновками. Спершу прочитайте фрагмент розробки уроку.

 

Повідомлення літературознавця

Демонструються збірки поезій М. Довгаленка

 

Наша Врадіївська земля славиться і своїми талантами. Наш земляк, уродженець села Веселий Лан Врадіївського району Миколаївської області,  Микола Іванович Довгаленко – поет-самородок. Його вірші просякнуті високою духовністю і патрі-отизмом, людяністю і любов’ю. Сила поезії нашого земляка – у любові до рідної землі.  До його першої збірки «Пізні зорі», яка вийшла у 2007 році,  ввійшов 101 поетичний твір про Україну, рідний край, родину, ветеранів війни, землеробів, духовність. У поезії, яка носить назву «Казенне виросло село», він пише:

Врадіївщино моя, ти священна земля,
Рідний, щедрий, омріяний краю!
Про зелені гаї і безмежні поля
Своїм серцем про тебе співаю.

 Уже через чотири роки, у 2011 році, вийшла друга збірка поезій поета «Зірка нова». Видання адресується всім, хто любить поезію і дорожить історичною, культурною та духовною спадщиною рідного краю.

Задача

У першому розділі збірки стільки ж поезій, скільки й у другому. А в третьому розділі на 2 поезії менше, ніж у  першому та другому розділах разом. Кількість поезій у шостому розділі дорівнює числу, яке утвориться у результаті перестановки цифр у числі поезій третього розділу, та дорівнює кількості поезій у сьомому та восьмому розділі разом. У третьому розділі 11 поезій. В четвертому – стільки ж.  Скільки поезій у збірці всього, якщо відомо, що кількість поезій у четвертому розділі становить 50% від кількості поезій у першому розділі? (Відповідь: 156 поезій).

Назву збірці дала  однойменна поезія Миколи Довгаленка «Зірка нова»,  яку  він присвятив своєму правнуку – новій людині, якій випаде нести естафету його роду. У ній звучить звернення до онука – представника майбутніх поколінь, а, отже, до вас, бо ви, діти, – надія батьків, майбутнє нашої   держави. Поет закликає вас:

Землю любити, як матір,
Сіяти зерна відбірні.
Вкраїну нову будувати,
Вірно служити Вітчизні.

По правді, по совісті жити
З піснею рідного краю.
Множити, в серці носити
Пращурів славні звичаї.

 

***

А ви кажете – суха математика…

Власна інформація

 

Аделя

До центрального ринку
Бабка Аделя повзе,
Скромні свої ужинки
У візкові везе.

Дощ на голову хлище,
Горб на спині промок,
Через в’язке болотище
Котить вона візок.

Може пучок калини
Хтось купить чи звіробій.
А вона, як дитина,
Рада продажі тій.

Тішать її не гроші
І не «купи чи продай»…
Від непосильної ноші
Наш горбатіє край.

Наша бабка Аделя –
Це ж Україна моя,
Це міста її, села
І квітучі поля.

Вічно її топтали
І монголи, й ляхи,
І ясиром ставали
І дівчата, й жінки.

Звідки, нене єдина,
Звідки набралась сил?
Щоб українська родина
Відродилась з могил.

На колінах, на ліктях
До свободи повзла,
Щоб у нових століттях
Україна жила…

Я пригадую сину
Її ніжну й струнку,
Мов гнучку тополину
В калиновім вінку.

Вона сили черпала
З вічних чистих джерел.
Доля стан поламала,
Як крило перепел…

 

Мій сад

Я в новий дім ввійшов, просторий та затишний,
Все обладнав у ньому на свій лад.
І посадив кущі калини, вишні,
Черешні, абрикоси, яблуневий сад.

Бо фібрами душі відчув таку потребу:
По собі на землі залишити сліди.
У землю – корінець, а гіллячко – до неба,
Рости, мій сад, цвіти, принось рясні плоди.

Щоб у досвітній час, виходячи на ганок,
Побачити хтось міг оту земну красу,
Коли вмивається росою сонний ранок
І як купають трави шовкову косу,

Як Сонце і Земля обіймами сплелися,
І те, як день новий народжувавсь на світ,
Як юність і весна в коханні поклялися,
І як птахи злітають в перший свій політ.

Воістину Земля і Сонце злиті воєдино,
Нікому не дано їх розлучити.
А я у Всесвіті – Землі мікрочастина,
Тож варто на ній жити і творити.

 

Мамина сорочка

Відлетіла матінка в світ далекий
На крилоньках стомленого лелеки,
У світ, із котрого не вертають,
Вічно сплять там людоньки, спочивають.

У спогадах залишила серце щире,
Душу свою ніжную й личко біле
Та співучу, лагідну, тиху мову,
Що тече, мов річечка, знову й знову.

Залишились теплі ще її слідочки
На льняній матусиній на сорочці.
А вона ж, як сонечко, зігріває,
Я її до серденька пригортаю…

 

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ, МАТУСЮ

(Дітям, які стали сиротами
при живих батьках, присвячується)

Вони хочуть тепла, материнської ласки,
Все чекають, що мати за ними прийде…

Вихователька добра розкаже їм казку
Та й у сон в фантастичні краї поведе.

Нагодує, одягне і носика витре,
До останку їм душу свою віддає,
Хоч тепло її серця і справжнє, і щире,
Все ж не мамине рідне, чуже – не своє.

Сірі будні пливуть, як повзучі тумани,
Небеса вже в осінніх ключах журавлів…
Вони ж мріють хоч раз притулитись до мами,
Як оті куріпчата з пшеничних полів.

– Знаєш, мамочко, де я, радію чи плачу,
Може в мене голівка чи ніжка болить?
Часто снишся мені, я у снах тебе бачу,
За тобою, матусю, так серце щемить…

Я чекаю, прийди, щоб не було вже пізно,
Ти ж до мене ні разу іще не прийшла!
Як прийдеш, обніму тебе міцно і ніжно
І спитаю, крізь сльози: «А де ж ти була?»

Чи блукала по гніздах чужих, як зозуля,
Чи у зграї як біла ворона жила?
Може доля до тебе жорстокою була?..
А мене Божа милість за руку вела…

Покалічені долі, покинуті діти…
Дитбудинки їх щиро до себе приймуть.
Ніби градом в грозу понівечені квіти,
Самотужки сирітки між люди підуть.

Не лишайте дітей без батьків наодинці!
Подарунки від Бога вам щастя несуть.
Усміхніться і дайте майбутнє дитинці.
Хай здійсненними мрії дитячі стають!

 

КОЛИСКОВА

(пісня) 

Калиноньку сива мати посадила,
Наче доньку, на світ Божий народила.
Поливала, у любисткові купала,
А тоді й сама калинонькою стала.

Росте тая калинонька, виростає,
Білим цвітом голівонька зацвітає.
Соловейко прилітає щебетати.
То співа не соловейко – сива мати.

Я тихенько вийду до калини,
Буду слухати мелодію пташину.
Засинають жовтороті солов’ята…
Колискову так співає тільки мати!

 

Підстрелена пташка

Хіба можна знайти оправдання війні?
Як про те пояснити дитині,
Що прожити лишилось їй лічені дні,
Смерть зжирає останні хвилини?..    

Їй би з лялькою гратись, не знати біди,
Запалить ялинковії свічі,
Але мусить в останню дорогу іти,
Щоб заглянути смерті у вічі.

Не в садок свою доньку матуся вела,
А у вічність дорогою смерті,
Під фашистським конвоєм приречена йшла
За село Берізкѝ, щоб померти. 

Тихо стало дитя на останній рубіж,
Ухопилось за мамине тіло,
Наче в дверях скрипучих, відкритих навстіж,
Янголятко крильми тріпотіло.

Не здригнулася підла фашиста рука,
Не осліпли і очі у ката.
Звично пальцем торкнувсь спускового гачка –
Засвітився вогонь з автомата.

До холодної прірви в червоний туман,
У якому усе потопало,
Юна жертва війни – Анна Шустерман,
Як підстрілена пташка, упала.  

 – Мамо! Мамочко!! Рана у мене болить!
Чом людей так багато в могилі?..
Глянь, у небі високім хмаринка летить,
І ромашки цвітуть, білі, білі…

Я віночок сплету, буду весело з ним
Хороводи водити, співати…
Простелився далеко по Кодимі дим,
Не змовкали й на мить автомати…

Сонце чорнії хмари закрили,
Позліталось навкруг вороння…
Ніччю виповзла нишком з могили,
Побрела у село навмання.

Там під страхом життя або смерті
Добрі люди притулок дали,
І невинно приречену жертву,
Як кровинку свою, зберегли.  

Нам сьогодні вона розповіла
Щиру правду, гірку і сумну,
Яким дивом вона уціліла,
Переживши і смерть, і війну…

 

Несу свій хрест

Я народився у буремні роки:
То військо, то Вітчизняна війна.
Були важкими мої перші кроки
Дорогами, що зранила вона.

Не по літах дорослим став зарано,
Як і усі однолітки мої.
Нам колискових не співали мами –
Свистіли кулі, наче солов’ї.

І з гільзою відстріляною грався,
Як свиням на городі рвав бур’ян.
А лиш на ноги трішечки зіп’явся,
Колгоспних коней в полі випасав.

Ішов життям, як на високу гору,
Ніс мужньо хрест, важкий, не по мені.
І непосильним був той хрест, не в пору,
Лиш піт стікав кривавий по спині.

Вставав і падав, йшов, не озирався.
А знемагав, то повзав коліньми.
Та до вершини все ж таки дістався.
На повний зріст стою межи людьми.

Дивлюсь тепер на пройдену дорогу
З житейської вершини-висоти.
За те найбільше щиро вдячний Богу,
Що сили дав свого хреста нести!

 

ПОЕТ – ЦЕ КОЛИ ЗОРІ ПАДАЮТЬ У ДУШУ

Чи гаснуть зорі? – питаємо одне одного з дитинства. І нам пояснюють старші люди,  що вони не гаснуть, а падають. Куди? – питаємо, і не чуємо відповіді. Та ось, нарешті, прочитавши у Миколи Довгаленка:

Пізні зорі засяяли в мо̀їх очах,
І тепер білий світ я по-іншому бачу,

ми можемо зрозуміти, куди вони падають…

Великим щастям є людині, коли зорі засяють у очах, бо очі – це душа людини. Значить, зорі упали їй у душу. А це значить, що в душі спалахнула іскра Божа. А з тою іскрою людина стає зовсім іншою і світ бачить по-іншому.

У мене є поема про юнаків із Кримки, які боролися проти фа-шистів. Вони називали свій гурт «Партизанська іскра», бо навко-ло них жили люди без отої іскри-зорі в душі, вони були соломинами, вони навіть боялися загорітися від отих іскор і згоріти, щезнути з димом:

 

…Ось чому так дивляться іскрива
ці людці на іскру ту іскриву,
ще й вважають, буцім є в них право
іскорку засуджувать яскраву

за її до всіх пожеж причетність,
за її іскристість, іскрометність,
за її сліпучість і разючість,
за її палючість і болючість,
за її жертовність, невгомонність –
за її одвічну незаконність!

 

Так, Микола Іванович не злякався, він прийняв у душу ту зірку-іскринку. І тепер по-іншому бачить світ. А ми читаємо і вчимося у нього, як бачити світ по-новому! І не просто бачити, а разом із ним переробляти світ на краще! Поет закликає нас до дії, до перетворення світу на краще:

 

Від думок натхнення пробудилось –
Чом злиденно сьогодні живемо?
Ми ж бо не отара сивих баранів?..

Щирість, правда живуть в моїй пісні,
І кохання, що в серці пала.

 

Читаєш вірші Миколи Довгаленка і радієш за нього – зорі не гаснуть! Вони запалюють у душах інших людей, у читачів нові зорі!

 

Олекса РІЗНИКІВ,

поет, лауреат літ. премій П. Тичини,
Б. Грінченка, Т. Мельничука,
Леоніда Череватенка та ін.

 

МЕЧІ І ЛЕМЕШІ 

Хто минуле забуває – грош тому ціна,
Часто з цього випливає істина сумна.
Жив коваль у Краснопіллі Яків Подолян,
Не жалів сил для артілі і своїх селян.

Гнув підкови, катав осі, майстрував плуги…
Тридцять третій, смертоносний, голод навкруги.
Нишпорять в подвір’ях «трійки» сільських «активістів»,
Гребуть крупи і відвійки, все, що можна з’їсти.

Хліб забрали до зернини, кажуть: «В закрома!»
А коваль кує щоднини та все задарма.
Півдня гепав, кинув молот, прийшов на обід:
З хати віє смуток, голод… Похитнувся, зблід.

В сльозах жінка зустрічає: «Активіст-сусід
Із горшками забирає зварений обід».
Сів на лаву, зажурився, голову схилив,
Гіркий клубок підкотився, горло перекрив.

Видавсь урожай рекордний – нікому збирати,
При хлібові люд голодний почав вимирати.
«Пусть гнілую жрут картошку местниє хахли,
Вибівай с ніх продразвьорстку, прімєняй стволи!

Нєпокорних укрощая етапом в Сібірь,
Вознєсьотся Русь святая ввись, і вдаль, і вширь…»
Гикнув Лазар Каганович прихвостням своїм,
І помчалась злая сволоч стрімголов у дім.

В «закрома» вже не приносять хіба що мишей,
А на цвинтар все виносять померлих людей.
Стиснув кулаки до болю, розпалив горно,
З лемешів мечі кувати, щоб свободу добувати,

Світле майбуття і волю, лиш йому дано!
Ще живе легенда й досі про труд коваля,
Що кував мечі і осі, щоб цвіла земля.

 

ВИШИВАНКА

Ой, сорочко-вишиванко, полотняна, біла,
Прикипіла ти до серця, до душі, до тіла.
Тебе мати вишивала гладдю, хрестиком,
Стати у житті бажала справжнім козаком.

Одягнув я вишиванку, на ключ замкнув хату,
На роботу йшов веселий, бо йшов, як на свято.
До роботи взявся вправно, як кожного ранку,
Коли бачу, шеф мій грізно вп’явся в вишиванку.

Не пройшло іще й хвилини, секретар гукає:
– Йди, на тебе в кабінеті головний чекає.
– Що за цирк!? Що все це значить? – шеф мене питає.
– Не сліпі всі люди, бачать, хто що одягає.

А наш заклад – не парламент, нащо хизуватись,
За трибуну і регламент не треба змагатись.
Знімай зараз, та й по тому всі твої турботи.
А не знімеш, – марш додому, будеш без роботи!

Як підрубане деревце, додолу звалився,
Заболіло в грудях серце, що так острамився.
Та й за рідну ж нашу мову, й вишиту сорочку
Століттями утискали батька, сина й дочку.

В табори-лісоповали за слово і пісню
Українців засилали, бо москалям тісно.
А ще було, що садили до тюрми за вуса,
Щоб навіки процвітала імперська вся руся.

А коли вже ми обрали до гідності шлях,
Лютують регіонали, хай їм трафить шляк!*
Бо й сьогодні, коли волю вибороли ми,
Вирішують нашу долю наші вороги.

Наглі, злі регіонали качають права,
Керівні пости зайняли, й високі, бува.
Гнуть політику за рашу, щоб їм було пусто,
Ну а Україну нашу січуть, як капусту.

Хоч запроданці й лютують, хоч плюють нам в душу,
Та традиції народні вони не задушать.

____________________________

*Українська лайка, шляк – радикуліт, гостра радикулопатія – під дією прокльону людина застиває в просторі у незручній позі з незабутнім виразом на обличчі.

 

ТО НЕ ГРІМ…

То не грім над Донбасом гримить,
Не дощі поливають, не гради…
То війна! Все руйнується вмить,
Свищуть кулі і рвуться снаряди.

Блокпости на дорогах стоять,
А в окопах, траншеях – солдати…
У підсумках набої, в руках автомат,
Щоб російських «братів» зустрічати.

А вони чорним круком летять.
БТРи б’ють, «Гради», і танки
У кривавий похід йдуть, немов на парад
Під наспіви «калинки» й «тальянки».

На Донецьк, Іловайськ, на Луганськ
Направляють зловісні гармати…
Так фашисти бомбили і Тулу, і Брянськ,
Як з Союзом прийшли воювати…

Хто підняв на нас меч – від меча і впаде!
Ми виборюєм Волю, Свободу!
До Європи Вкраїну дорога веде,
Незалежному бути народу!

О книгах А. В. Бродяного

ДОНСКОЙ ВРЕМЕННИК. Год 2015-й
Рецензии на краеведческие книги

Бродяной А. В. Карта Азовского моря рассказывает

Бродяной А. В. Карта Азовского моря рассказывает:
топонимика Приазовья. Врадиевка : Изд-во Коваленко А. Г., 2012. 111 с.

Действительно, в начале идёт рассказ об Азовском море, о народах, населявших его берега. Но в основном книга посвящена происхождению названий населённых пунктов, а также рек, впадающих в Азовское море.

Автор – краевед, выпустивший несколько книг по топонимике Донецкого региона Украины («Следы, не смытые дождями», 2005, 2011; «Край Донецкий», 2009) и Приазовья («Названия Азовского моря», 2007).

А. В. Бродяной тщательно изучил краеведческую литературу предшественников, избегает наивных истолкований. Однако в подборе названий обнаруживает странную избирательность: не упомянуто множество населённых пунктов по берегу Таганрогского залива, хотя их названия расшифровать нетрудно. Например, есть сёла Порт-Катон и Кагальник, но почему нет, например, Маргаритова и Семибалок? Почему не замечены довольно большие сельские населённые пункты Недвиговка, Синявское? На с. 40–41 мы встречаем «Беглицкую Косу», и – никаких попыток объяснить происхождение слова «Беглица». Есть малопонятные фразы, например: название села Весёло-Вознесенка «имеет, скорее всего, нарочито-слащавое выражение» и никак автором не объясняется (с. 52). Речка Мокрая Чубурка почему-то называется «Мокрой Чубаркой» (с. 85).

Но это отдельные, удивившие нас моменты, в остальном же книга нужная, познавательная.

 

За мысом Соловьиным – Мазаевы пороги

Третью книгу о языке земли готовит к изданию сельский механизатор из Амвросиевского района Анатолий Бродяной

 

На горизонте остров Канонерка

Подхлестываемая кнутом вешнего половодья Крынка гремела нековаными копытами о грязные пороги. Поэтому нам с механизатором из амвросиевского села Благодатное Анатолием Бродяным приходилось общаться на повышенных тонах. Издалека мы, наверное, здорово смахивали на парочку глухонемых мужиков, которые вели жаркий спор и одновременно отмахивались от восставших из зимней спячки оводов. С пятого на десятое рассказываю Анатолию о картах, на которые я наносил скалы, острова, излучины и перекаты Миуса, Кальмиуса и Волчьей. Так появился мыс Закопченного Чайника, остров Канонерка, перекат Барабашка и десятки других собственных названий, которыми уже начали пользоваться местные жители, охотники, рыболовы и бродяги вроде меня.

 

 Анатолий Бродяной

Анатолий Бродяной – потомственный землепашец,
краевед и просто влюбленный в природу отчего края гражданин

 

Увы, оказывается, к такому методу освоения отчего края Анатолий прибегнул несколько раньше. В частности, этот наиболее шумный участок Крынки сельский аграрий давно окрестил Мазаевыми порогами.

Жил здесь, рассказывает сельский механизатор, в начале прошлого века пан Мазай... Прошу не путать с дедушкой Мазаем... Этот пан спасал не зайцев, а собственные земли, которые река каждую весну на два-три месяца превращала в болото...

И чем же он знаменит, ваш пан?

Тем, что нанял полторы сотни землекопов с грабарями, которые в поте лица своего два сезона выпрямляли речное русло. Собственно, благодаря Мазаю и многим десяткам безвестных трударей мы заполучили этот своеобразный уголок природы. Погодите неделю-другую, река угомонится, ил осядет, по берегам брызнет щедрой зеленью... А вон за тем плесом виднеется мыс, которому впору стоит присвоить статус Соловьиного...

 

Легенда Казенной балки

Разговорная речь Бродяного с постоянно звучащим рефреном «Да ну, да ну», так же стремительна, как и Крынка на порогах. Что же касается русского письменного, то здесь одной фразой не обойдешься. Впрочем, судите сами...

«Казенная балка. Лежит к востоку от поселка Родники Благодатненского сельского совета. Впервые под таким названием упомянута составителями «Военно-топографической карты Земли Войска Донского» в 1853 году. Балка является археологическим памятником Украины. В ее верховьях директором Мариупольского краеведческого музея В.М. Евсеевым была обнаружена позднепалеотическая стоянка первобытного человека. Здесь были раскопаны кости более тысячи зубров... Академик И. Г. Пидопличко, изучив захоронение костей некогда обитавших здесь животных, сделал ряд выводов, касающихся охоты древнего человека.

Наличие костей в балке бы­ло давно известно жителям окрестных поселений. Не зная истинной причины их появления, они строили всевозможные догадки. В конечном итоге появилась легенда, благодаря которой и возникло название. Она гласит, что кости принадлежат волам большого торгового обоза, двигавшегося из «Курских земель на Таганий Рог». Разбойники, напав на обоз, перебили сопровождавших людей и скот, товар забрали, а сорок бочек КАЗЕННОГО золота, которое им не под силу было унести с собой, закопали в балке».

Или: «Калиновая названия двух рек, впадающих в Крынку. Начало ему положила росшая в поймах калина, одно из наиболее почитаемых растений. В народе издавна говорят: «Без верби і калини нема України».

 

Пришельцы Дикого Поля

Обе выдержки взяты из небольшой книги Анатолия Бродяного «Следы, не смытые дождями», которую издатель счел нужным сопроводить вступительным словом: «Уважаемый читатель! Ты держишь в руках уникальное издание. И уникальность его заключается, прежде всего, в объеме познавательной информации... В книгу вошло описание происхождения 130 географических названий населенных пунктов, рек, балок, оврагов, курганов, урочищ, а также других природных и исторических объектов. Уникален в своем роде и автор. Он не ученый, не писатель, не журналист, не историк, не языковед. И тем не менее, этот чрезвычайно любознательный человек посвятил исследованию географических наименований родного края более двадцати лет своей жизни. Он прочел на эту тему сотни книг, в том числе и очень редких, изучил несчетное множество географических атласов и карт, среди которых немало изданных в XIX, ХVIII и даже ХVII веках»...

Чтобы убедиться в правдивости издательского анонса и заодно проверить эрудицию сельского механизатора, задаю довольно каверзный вопрос: «Какие названия наиболее характерны для топонимической карты Донецкой области, и конкретно - Амвросиевского района?». На обдумывание собеседник тратит несколько мгновений:

Ново... Новопетровское, на окраине которого мы с вами сейчас находимся, Новоклиновка, Новоивановка, Новоеланчик и так далее. Ничего удивительного в этом нет, ведь Дикое Поле заселяли и распахивали выходцы Петровской слободы, села Ивановка, станицы Троицкой и прочих населенных пунктов. А вообще, на мой взгляд, история заселения наших степей не нашла должного отражения в летописях и художественной литературе.

 

Месть уездного землемера

Топонимику (раздел языкознания, изучающий названия отдельных географических мест) в общеобразовательных школах не преподают, и тем самым, по мнению сельского механизатора, допускают непростительную ошибку. Тут же Анатолий приводит высказывание известного журналиста девятнадцатого века Николая Надеждина: «Топонимика - это язык земли, а земля есть книга, где история человечества записана в географической номенклатуре».

В меру своих слабых сил, продолжает собеседник, пытаюсь восполнить данный пробел. Роюсь в архивах, изучаю старинные карты, пытаясь докопаться до первоисточника, встречаюсь со школьниками, пишу. Помимо историко-топонимического словаря Амвросиевского района издал небольшую книгу «Названия Азовского моря». Готовлю к печати солидный труд по происхождению географических названий всего Донбасса. В него войдут свыше семисот отдельных статей, которые, надеюсь, будут приняты школьниками, студентами, историками.

Давайте наугад возьмем один из населенных пунктов... Скажем, пусть это будет Селидово. Приведите в качестве примера происхождение его названия. Желательно бы услышать самую забавную из версий.

Пожалуйста...  Название Селидово пошло от села Салодавки. История гласит, что так ее нарек приезжий землемер, которого прислали разобраться в давнем споре простых гречкосеев и помещика. Покинул чиновник село на подаренной барином пролетке, проигнорировав подношение от крестьян в виде нескольких пудов сала. Думаю, не стоит объяснять, кто выиграл в той тяжбе...

 

Харцызы вольных переводов

Второе издание Анатолия Бродяного «Названия Азовского моря» свидетельствует о заметном творческом прогрессе. Язык становится разнообразнее, формулировки более точными. Поэтому  имеются все основания полагать, что третья книга окажется еще интереснее. Не без сарказма автор упоминает в ней доморощенных «полиглотов», которые на свой лад перекраивают топонимическую карту области.

Был хутор Жукова балка, говорит аграрий, теперь это просто Жуки, другой хутор имени Воровского переименован в село Воровское, Красная Поляна и Никольское стали Червоной Галявиной и Микільським... В последнем что, Микіли живут?.. Так чего доброго доберутся до более крупных населенных пунктов. В этой связи хотелось бы знать, как в новой интерпретации будет звучать Харцызск? Кстати, вы не  в курсе, откуда пошло это название?  Так, берем четвертое издание украинско-русского словаря и смотрим. Пожалуйста: «Харцыз, харцызяка разбойник, злодей».

Чем дольше мы общались на левом берегу Крынки, тем больше я приходил к выводу, что сельский механизатор взялся за благородное, нужное дело, которое едва ли под силу даже одаренному трудоголику. Предстоит перелопатить сотни килограммов архивных документов, старых карт, записать легенды и рассказы о славных сыновьях и дочерях земли Донецкой. Наконец, настольная книга для школьников, студентов, историков и просто любознательных сограждан нуждается в достойных замыслу иллюстрациях.

Готов сотрудничать со всеми, кому моя затея покажется интересной, подводит Бродяной итог интервью у Мазаевых порогов. С фотохудожниками, краеведами, собирателями легенд. Все это, безусловно, скажется на сроках подготовки новой книги. Но здесь лучше задержать ее выход, чем упустить хотя бы один золотник из истории человечества, записанной в географической номенклатуре.

 

Юрий Хоба

Фото автора
По материалам www.donbass.ua

6 Апрель, 2011

 

Хвалить нельзя ругать

На скромном, но уже известном и посещаемом сайте Врадиевского районного издательства (Николаевская обл.) в качестве эпиграфа приведены слова великого Вольтера: «Никогда двадцать больших томов не совершат революцию. Её совершат маленькие карманные книжки в двадцать су».

Похоже, Анатолий Григорьевич Коваленко, руководитель единственного в области районного книжного издательства, знает, что может быть двигателем общественного прогресса, и не покушается на глобальные масштабы: его предприятие ориентируется на потребности земляков и выполняет широкий спектр полиграфических услуг. Главное – они оказались востребованными, об этом свидетельствует уже почти десятилетняя деятельность и добрая репутация среди заказчиков.

Солидно выглядят и отчёты издательства: за последние пять лет выпущено около 30 наименований книг и брошюр общим тиражом 8 тыс. экземпляров, задуманы и реализуются два сериальных проекта. Авторы двух книг, подготовленных и изданных в районном центре, были удостоены дипломов на всеукраинском и областном конкурсах. Книги, увидевшие свет во Врадиевке, имеют международную стандартную нумерацию, УДК и ББК, служебный аппарат, дизайнерское оформление.

Весьма важно, что в издательстве имеют чёткое представление о критериях своей работы, прежде всего целевом назначении книги и адресности читателя. Здесь есть уже свои авторы, среди них поэтесса из Первомайска Л. Лисогурская, её пятый поэтический сборник «Краяни» включает и цикл русскоязычных переводов А. Ахматовой, И. Бунина. Популярны среди врадиевчан книги, рассказывающие об истории местных сёл, творчестве юных, ветеранов.

Пожалуй, впервые здесь опубликован оригинальный том «прозы жизни» – рассказов и повестей Е. Л. Аксарина «Длительное свидание». Они о «местах не столь отдалённых», тюрьме, где проходили университеты автора-повествователя, и воспринимаются они как автобиография без особого сюжетного вымысла. Трудно судить о художественных достоинствах этого произведения. Во всяком случае, трудно согласиться со второй частью тезиса аннотации: «Это книжка человека сложной, но в итоге – счастливой судьбы».

В семейном издательском бизнесе (руководитель, дизайнер, корректор – все Коваленко) важное место принадлежит А. Г. Коваленко, который выступает и в качестве редактора. Его инициатива – издание миниатюрной книжки «Врадиевка без цензуры» (2015). Из «ироничных усмешек», публиковавшихся на страницах районной интернет-газеты, Коваленко составил сборник высказываний местной молодёжи про свою малую родину. Эти выражения добродушны, остроумны, касаются характера врадиевчан, их духовных ценностей, рыночных отношений, реакции на негативные явления, о суде, милиции и свидетельствуют, в конечном счёте, о хорошем нравственном здоровье земляков. Врадиевский юмор с полным основанием можно отнести к жанрам современного фольклорного творчества.

Чтобы убедить читателей «СУ» в справедливости настоящих выводов, приведу подборку выражений из книжки-малютки «Врадіївка без цензури».

• Як же добре було при СРСР, хоч було що вкрасти.

• Нонсенс! У Врадіївці навіть є своє книжкове видавництво, але в районі немає жодної книгарні.

• Наша лікарня настільки бідна, що в ній просвічують грудну клітку за допомогою ліхтарика.

• Сів у автобус. Стою.

• Запис у шкільному щоденнику: «Ваш син єдиний, хто взяв у похід горілку! Спасибі вам за сина».

• Наші дитсадки настільки корупційні, що там уже можна купити диплом випускника школи.

• На уроці географії вчителька питає Вовчика: – Люди яких національностей населяють Врадіївку? – У Врадіївці живуть українці, ватники, совки і чайники.

• Тільки у нас майже всі магазини називають прозвищем або ім’ям підприємця.

• Тільки наші продавці можуть дати здачу 100 гривень сірниками або цукерками.

• Нещодавно у Врадіївці зіткнулись «Лексус» і «Ламборджині». Співробітники ДАІ, що прибули на місце ДТП, дві години фотографувались на їхньому фоні.

• Врадіївські міліціонери виявили чоловіка, який вирощував коноплю на городі, і почали його спонсорувати.

От себя добавлю: действительно, без цензуры, но с редактором.

 

Евгений Мирошниченко,
литературный критик, историк литературы, журналист.
Соборна вулиця» №1, 2,  2016, стр. 178)

 

 

Евангелические коды личности и прозы Евгена Аксарина

Евген Аксарин. Длительное свидание. Повести, рассказы. –
Врадиевка: Издатель Коваленко А. Г. – 2015,  396 с.

«Кто тут что поймет?.. Господи, если Ты есть, смотри: сидит мужик, здоровый, довольством лоснится, но никогда в поте лица не ел хлеб свой, и, видать, не способен, – в поте лица. А хлеб у него есть. И кроме хлеба, еще и сало.

И стоит рядом пацан – и не пацан уж вовсе. Успел намаяться, повкалывать в подземелье за двоих, начитаться успел, чтоб жизнь прожить от Ноя до Брежнева, и любовь невостребованную выносить. И остался как перст. Ни с чем».

(Евген Аксарин. Длительное свидание. Сто первый километр, или Послесловие к изящной словесности. – стр 322)

Удивительная личность Евген Аксарин!

Ни в какие стереотипы не укладывается: сын сибирского татарина и украинки, он, по диплому русский филолог, глубоко знает также и украинский, украинскую литературу и культуру. И хотя основные свои вещи написал на блестящем, одухотворенном русском, по жизни – последовательный патриот Украины, в которой родился, учился, мужал да и… с лихвой лиха хлебнул. А живет-гражданствует вот уже полтора десятилетия в Эстонии, в которую, по собственному признанию, влюбляется все больше. А страничку на фейсбуке ведет ностальгически по-украински… А познания в мировой культуре, в классической филологии демонстрирует не просто профессиональные, но – скажем так – общегуманистической синтетичности. Одно слово: упаси Господь Бог каких-нибудь закамуфляженных «вежливых» недочеловечков начинать кампанию в поисках Евгена для защиты его «русскоязычности», его «ощущения своей русскости»!

«С лихвой лиха хлебнул» – в данном случае звучит как поверхностный штамп. Впечатление таково, что судьбе и высшим силам угодно было избрать в его лице некий пример для испытания человека: не сломается ли? не ожесточится ли? не упадет ли в трясину примитивной антиукраинской пропаганды, а там, чего доброго, и вообще – мизантропии? Три только факта достаточно привести. Факт первый: отец, мирный бухгалтер, погибает еще до рождения Евгена, притом погибает вместе с двумя старшими близняшками на руках, выскочив из хаты, в которой засели энкаведисты, и которую окружили бойцы украинской повстанческой армии; официальная версия – «от рук «бандеровцев», по воспоминаниям матери – был расстрелян в спину. Факт второй: мать, беременная Евгеном, убегая от «послевоенной войны» в западной Украине на Украину восточную, цепляется за подножку вагона, попадает под колеса поезда, в результате чего остается без ног. Факт третий: самого Евгена уже в зрелом возрасте, успевшего к тому времени «подискутировать» с всесильным КГБ (первая такая «дискуссия» закончилась исключением со второго курса Одесского университета), по навету обвиняют в причастности к убийству сослуживца, осуждают на 10 лет строгого режима.

Ничуть не преувеличу, если скажу, что в нашем поколении университетских литстудийцев, да и среди «всей Одессы» литературного молодняка второй половины 60-х, Евген блистал едва ли не ярче всех: выразительная внешность, острый взгляд, эрудиция, хорошее авторское интонирование стихов, почти одинаковое добротного уровня владение как русской, так украинской просодией, причем то, на каком языке тема воплотится, зависело от звучания и ритмичности ключевой синтагмы. К примеру, посвящение Пушкину не могло не написаться на украинском: все решила размеренность зачина: «Ой дэ вона, та алебарда, щоб тышу проризаты вмыть…» («вмыть» – т. е. мгновенно). Ко всему этому добавлялась неуступчивость в спорах, дискуссиях… Порой – до хрипоты, нередко – когда налицо была неискренность или несправедливость оппонента – до легкого заикания. «Патологически обостренное чувство справедливости» – напишет несколько лет спустя следователь КГБ о своем подследственном – великом украинском поэте и диссиденте Василе Стусе. Оксиморонной «манией справедливости» пометит одного из своих любимых героев – кинооператора Танченко в романе 1970-го года «Циклон» – Олесь Гончар. Читая и то, и другое определение, я – может быть, несколько субъективно – вспоминал то Женькино легкое заикание…

… Сегодня у кого-то из нас, тогдашних студийцев да активистов «Кружка новеллистики», руководимого незабвенным литературоведческим и моральным авторитетом Василем Васильевичем Фащенко, двузначная цифра изданий, у Евгена – первая книжка. Пока что единственная. Зато – и единственная в своем роде, во всяком случае – в контексте последнего десятилетия. Автор предисловия к ней квалифицированный филолог Н. Волкова ничуть не преувеличивает, соотнося «Длительное свидание» с известными рекомендательными списками обязательной лектуры и предлагая свой весомый критериальный аргумент: «Я бы ее настоятельно рекомендовала тем, кто хочет мыслить шире».

На первый взгляд, в таком утверждении заложен некий парадокс: мыслить шире учит книжка, тематический горизонт почти всех одиннадцати вещей которой, сужен до пословицы «От сумы да от тюрьмы не зарекайся» и превалирующий сочными картинами быта-бытия зоны, после зоны, в преддверии зоны…

Метасюжет, объединяющий фактически все рассказы воедино, очень точно может быть выражен сюжетом и названием одного из них: «И к злодеям причтён». Ибо причтены наяву почти все, от чьего лица ведется повествование: одного оговаривает колаборант-доносчик, другого подставляют гэбэшники, третьего шикарная проститутка в сговоре с милицией подводит к статье «изнасилование», четвертого, твердо решившего начать честную жизнь, пытается использовать в качестве наркокурьера вчерашний соузник…

У метасюжета – что очень важно – есть метаразвязка: начало внутренней духовной работы, восхождение частного индивида к своей личности. Чаще всего через новое общение и к Евангельской истине приобщение.

Рассказ «Фамильные драгоценности» в этом смысле особо показателен. Единичная встреча одного из причтённых, но и существенно оступившегося в своем предыдущем существовании успешного горожанина с простаковатым карпатским селянином, которому силы для противостояния лагерным обстоятельствам дает воспоминание о том, как они с земляками в своем молитвенном доме «Христу радовались, Христа радовали», становится точкой отсчета нового этапа жизни. Заинтересованное обращение в добрый час к тексту Писания влечет за собой воскресительное раздвоение сознания. Начинаются диалоги между Я и Я-не-я – эдакий вариант благотворной инвазии и соответственного влияния Супер-эго, по-научному говоря.

Повесть «Запиши меня в свой альбом» вообще выглядит некоторым исключением в ряду других: его герой-рассказчик, криминальный преступник, за плечами которого много тягчайших злодеяний, повлекших за собой осуждение к расстрелу (время действия рассказа, как и большинства сюжетов книжки, – последние годы существования СССР), уже с первых фраз признает свою вину и не очень уповает на единственный оправдательный мотив: к стезе грабежей его, сына многодетной малообеспеченной семьи, изначально подтолкнули насмешки одноклассников, касавшиеся уничижительной бедности, «немодности» парня. Перед читателем по существу искренняя покаянная исповедь смертника. Ее в сегодняшних реалиях вполне можно трактовать и как художественный аргумент против смертной казни: осознание неправедности прожитых в грабежах и разбоях лет у конкретного индивида настолько глубоко, что он и ведущего его по темному коридору исполнителя казни мысленно благословляет: «За мной – человек. Последний. Такой же, как и я. Боже, молю тебя, чтобы смерть не ужалила его». Финальная жуткая «красивость» стиля – смерть-покаяние как граница, отделяющая героя от тьмы преступников и грешников: «На шею, за спиной, – неожиданно все же, откуда он?.. кузнечик сел, клюнул…»

Иногда может показаться, что противопоставление персонажей в плоскости духовной у Е. Аксарина прямолинейно соотносится с их соматической природой по принципу «толстый и тонкий» (вот и абзац, выписанный мною в качестве эпиграфа к этим моим заметкам) вроде бы не оставляет в том сомнения. Прямолинейность всякий раз снимается благодаря точности речевой и поведенческой характеристик. И что касается воспроизведенного абзаца, то ему в тексте предшествует краткая фраза: «Поп молчит. Посапывает». Поп – из ряда совковых попов-фарисеев, он решил, было, поэксплуатировать изможденного парня-соузника за хлеб и сало, да нарвался на неожиданный вариант «народного богословия».

Последовательно выдержанный Е. Аксариным соматический критерий, конечно же, по-особому убедителен, коль речь идет о тюремном, лагерном быте-бытии. Он – данный критерий – у читателя украинского вполне может ассоциироваться с концепцией культуролога Игоря Каганца, утверждавшего в журнале «Перехід IV», что сквозь всю человеческую историю и до наших дней красной (!) нитью идет противостояние типа гомо сапиенс с потомками племен антропофагов: большая мышечная масса, массивный подбородок, приземистая фигура, тяжелый взгляд, – характерные их приметы…

Черты Евангельской притчи проступают почти в каждом сюжете Евгена Аксарина. Соответственно и изложение фабулы движется у него проповеднически пристрастно: то в одно придаточное предложение умещается целый этап жизни персонажа, то подробно фиксируется какой-то бытовой эпизод.

Украинский колорит (почему-то не замеченный и не отмеченный автором предисловия) наполняет ткань этой прозы мировоззренчески важными диалогами, цитатами из песен и поэтической классики, а также нескольких узнаваемых юношеских стихов самого Евгена.

Колорит эстонский, коим изумрудно расцвечены два рассказа «Head reisi» («Счастливого пути») и «Toeline talv» («Настоящая зима»), не менее содержательно значителен. Уклад жизни народа, собирающего камни («Снег еще лежит в перелесках, а эстонец ходит по полю и собирает вылезшие камни: «…Хорошо, что не больше, чем прошлой весной») предстает в каком-то особенно ярком срезе.

В частности сюжет под горько ироническим названим «Head reisi» («Счастливого пути») воспринимается как многозначительная парабола: он и о невозможности для потомка вынужденного переселенца (внука репрессированного эстонца) вернуться в родину своей мечты даже под внешне соблазнительным предлогом реституции, и о том, что земляк-колаборант может оказаться похуже чужака, ибо колаборант закладывает основу губительной этномутации, делая это в то время, когда насильственно выдворенные из родной земли семьи способны именно в противостоянии с чужеродным окружением на чужбине лелеять не только идеализированный образ родины, но и культурно-нравственные ценности, на родине поддающиеся эрозии… Известный вывод Льва Гумилева о том, что идеология одного этноса, проникая на территорию другого, способна вызвать необратимые катастрофические последствия, тоже может быть проиллюстрирован этим небольшим рассказом, достойным быть включенным в любые антологии современной новеллы.

Повторно – и с существенным интервалом – перечитав «Длительное свидание» – эту единственную книгу давнишнего литературного сотоварища, я как-то по-новому остро пережил и то, что «все мы вышли из СССР» (да и вышли ли? да и не возвращают ли нас, первым делом – нас, украинцев – обратно?) – и то, что маленькая eestimaa (эстонская земля), несмотря на все ее потери и утраты, все же способна предстать неким заповедным уголком.

В результате на бумагу легли такие четыре четверостишия, Евгену Аксарину посвященные:

Полночный глас вопиющего в общкультпространстве

Yevhen Aksarin, Eesti

 

Что ж ты, Рашка-замарашка,

в кровушке твой лик,

рыжая твоя рубашка,

тринадцать улик?

 

Детский лепет твой невнятен

в средней полосе:

«Они сами виноваты,

сами, сами, – все!»

 

Бог – не р-р-усский, не яп-п-понский –

видит твое всё,

Он, Всевышний, Он, эстонский,

украми спасен.

 

Бог всесущий, всемогучий,

знаний закрома,

он призрел на всякий случай:

eestimaa.

 

Михайло СТРЕЛЬБИЦКИЙ,
украинский поэт, критик, литературовед,
кандидат филологических наук, член Союза писателей СССР с 1979 г.