Про книги М. І. Довгаленка і вибране з них

Микола Іванович Довгаленко – уродженець  села  Веселий  Лан  Врадіївського  району на Миколаївщині. В цьому селі він прожив 65 років. Тут ходив до школи,  працював  в  місцевому колгоспі, звідси  пішов  служити до армії  і  сюди ж повернувся,  тут знайшов свою долю, створив сім’ю, збудував дім... У Веселому Лані народилися і його перші поетичні рядки про своїх односельчан, їх будні і свята, радощі і печалі, про свою родину, рідну оселю, про тривожні роздуми щодо сьогодення і майбутнього малих сіл.

«Пізні зорі» –  перша  поетична  збірка  таланта-самородка, в  яку увійшло 100 його ранніх віршів. А в творчих планах автора – випуск ще однієї збірки. І віриться, що мрія Миколи Івановича обов’язково здійсниться, бо своє життєве кредо він сформулював саме так:

Талант від Бога, радість від людей...
Несу свій хрест, не скаржуся на нього.
Політ душі і здійснення ідей –
Є суть життя пережитого мого.

 

Універс

РІКА ТЕЧЕ УГОРУ...

Над сторінками збірки Миколи Довгаленка «Пізні зорі»

Прийнято вважати, що в поезії прогресу не існує. Мовляв, як у часи Гесіода чи Гомера, Вергілія чи Катулла була поезія епічна й поезія лірична, так і тепер. А вся двотисячна історія світової літератури – то вже течія в усталеному порядку, котрий і вічність не може змінити...

Але в сучасному глобалістичному світі жити і писати за древніми канонами – не тільки не престижно, але й небезпечно. Епоха дерев’яного пафосу минула безповоротно, тому пафос поезій Миколи Довгаленка звучить не зовсім в унісон із постмодерною добою, де йде заперечення всього і вся – поетові це треба відчувати всіма фібрами душі!

Поет із народу – це виграшна позиція, але для того, аби завоювати широкого читача, Миколі Довгаленкові треба скинути тягар уже засвоєних уроків пізньокласичної поезії, з її усталеним арсеналом уже відпрацьованих художніх прийомів, які загрожують обернутися штампами. Треба жити вимогами часу не в його політизованому, а в поетизованому вимірі.

В цьому напрямку, що й Микола Довгаленко, нині йде чимало поетів старшого покоління: клятви у вірності Україні, але з малоросійським наголосом: укрАїнський, мовляв. І часу, і простору для нашого земляка попереду – багато. Бо хоч у поезії прогресу може й не бути, але давно вже ніхто не пише в архаїчній силабо-тонічній площині без хоча б найменшої спроби вирватися за ораторську позу та декларативний стиль. А суть поезії – у спробі повернути словам їх первісне значення і первісні почуття. І найбільше хвилюють саме ті поезії Миколи Довгаленка, де почуття – не замулені писемною традицією, хоча клялися поети у вірності селянській хаті віки, думаючи про міську прописку. Проте виграшна ця книга поета-аматора своєю непідробною щирістю, наївом, і знайде свого читача – тепер читачів поезії одиниці.

Доброї дороги, земляче!

                                                                            Дмитро КРЕМІНЬ,
поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

Тополя

Заблудився буйний вітер
У чистому полі
Та й просив знайти дорогу
У сестри тополі:

– Скажи мені, сестро рідна,
Як знайти дорогу,
Чого сумна, чого бідна,
Немічна, убога?

Чого стан твій похилився,
Гілля висихає,
Наче козак зажурився,
А чого – не знає?

– Я б і рада не хилитись,
Але умираю,
Сухим своїм мертвим листям
Землю застеляю.

Іди, гуляй, світ широкий  –
Скрізь твоя дорога.
Що я гину одинока,
Не твоя тривога...

Як упаде лист останній,
Задзвенить сокира,
Соловейко тьохне ранній:
Прощай, сестро мила.

Залишиться від тополі
Тільки пень високий.
Сам гуляє в чистім полі
Вітер одинокий…

 

Дитинство

Пригадалося якось
Дитинство моє босоноге,
Пропливло у думках,
Як коротка і болісна мить,

Мої кроки найперші,
Початок важкої дороги…
Пригадалось, аж серце
І нині ще ниє й щемить.

Як ні світ, ні зоря
Гнав отару овець випасати,
Хоч боявся вовків,
Що тоді у степах ще повсюди були.

Треба було круг бринзи
І шмат малая заробляти,
Бо старенькі батьки
Годувати сім’ю не могли.

Срібні роси,
Чого ви так вранці хололи,
Чого голову сонце
Цілий день так нестерпно пекло,

Будяки та „гарбузики”
Босі ноги нещадно кололи,
Та розради чи жалю
Чекати нізвідки було.

Так хотілось мені
У солодкому сні спочивати,
Грати в „піжмурки”, в „сала”
Веселі забави дітей,

Та ранкову зорю,
Перші промені сонця стрічати
Я ж самотнім звикав у степу,
Вдалині від людей.

Все пройшло – і літа,
І холодні засніжені зими,
Сивиною покрилася
Буйна моя голова.

Так хотів би побути
Хоч трішечки знову малим я,
Тільки, жаль, що у нашому світі
Подібних чудес не бува.

 

Моя Україна

Моя Україна –
Степи неозорі,
Дніпро і Карпати,
Русь Київська й Січ,

Гаї калинові,
І місяць, і зорі,
Описана Гоголем
Українська ніч.

І Північ, і Південь,
Полісся й Поділля –
Високі врожаї, 
Родюча земля.

Нам праця –  у радість,
На втіху – дозвілля,
Бо ми такі зроду –
Єдина сім’я.

Міцне в нас коріння,
Добірне насіння,
Бо мудрими були
Його сівачі.

То ж будемо вдячними
Мощам нетлінним,
У вольній, у новій
Сім’ї живучи.

 

Яким майбутнє наше буде?

Вона ще зовсім, зовсім юна,
Бо їй всього тринадцять літ.
Чи усміхнеться їй фортуна?
Візьме з собою у політ?

Вона стоїть на роздоріжжі –
В які податися світи?
Як жде дівчина до заміжжя
Обіймів шлюбної фати.

Яка її чекає доля,
Чи усміхнеться щастя їй?
Мабуть, на все Господня воля.
Свій вибір їй робить самій:

Довічна бідність і руїни
Чи крок до кращого життя?
Зробила вибір Україна,
Назад немає вороття.

Одні обіцянки давали:
– Будете жити, як в раю, –
Дорогу квітами встеляли,
А думку думали свою:

Аби дорватись до корита,
А там – трава хоч не рости,
Тоді і небо можна рити.
(Що скажеш? Господи, прости!)

Тепер свій вибір роблять люди.
Буде він правильний чи ні?
Яким майбутнє наше буде,
Покажуть всі наступні дні.

 

Чого я хочу?

Я вже старий, мені не треба
Протистоянь і протиріч.
Мені – щоб чистим було небо
Та дружба й праця пліч-о-пліч.

Щоб молоді роботу мали,
Щоб оброблялися паї,
Зарплати й пенсії давали
Роботодавці-хазяї,

Перед законом були б рівні
І бідняки, і багачі,
Зарплати були б відповідні
У шахтарів і сівачів.

Стали посильними податки,
Щоб вчасно сплачували їх.
І щоб раділи мами й татки,
Щоб діти радували всіх.

Щоб почастішали пологи,
Нас стало більше б на мільйон,
І щоб забули ми дороги
На заробітки за кордон.

Щоб в дитсадочках діти грались,
В мартенах сталь текла, як кров,
В єдине ціле об’єднались
Надія, Віра і Любов.

То ж вірю я, хвалити Бога,
Минувсь поневіряння час,
Одна до кращого дорога
Згуртує й об’єднає нас!

 

Починати з села

У широких степах,
На безмежних просторах,
Де росли бур’яни, полини й ковилі,
Поселилися люди
В долинах просторих,
Землероби невтомні – життя ковалі.

Пам’ятаю я їх
Ще тоді молодими,
Як вони зустрічали
У полі росу,
Як в’язали снопи,
Їх тримали руками міцними,
Пам’ятаю про вдачу веселу
І ніжну дівочу красу.

Але роки летіли,
Світ мінявся потрохи,
Вже розпався Союз,
Як ніколи його й не було,
І тепер живемо ми
В новітню і дивну епоху,
І відчули ці зміни
І місто велике, й село.

Та, на жаль, про хороше
Казати ще рано,
Не на краще змінилось,
Як думалось, наше життя.

То ж, шановні мої,
Престарілі батьки й ветерани,
Стариною тряхнем,
Щоб веселим було майбуття!

Як Тарас заповів,
За Вкраїну громадою станем,
За достаток і мир.

Мабуть, писано нам на роду
Починати з села,
Починати з Веселого Лану
Будувать Україну
Могутню, міцну й молоду.

 

Пізні зорі 

Пізні зорі засяяли в мо̀їх очах,
І тепер білий світ я по-іншому бачу.
Лиш на старості літ я у своїх віршах
То радію безмежно, то плачу.

Щоб вершин досягти, знаю, треба мені
Ще багато читати, учитись,
Хоч життя вже й пройшло, як у дивному сні,
Все ж немало надіюсь зробити.

Для нащадків колись скромні твори мої
Маяком хай дорогу осяють,
Мої «Зорі» дітей і онуків моїх
Теплим променем хай зігрівають.

 

ПОЛІТ ВІД ПІЗНІХ ДО НОВИХ ЗІРОК

Микола Іванович Довгаленко інтенсивно писати вірші почав пізно, практично уже в пенсійному віці. Саме тому перша збірка його поезій так і називалась «Пізні зорі» (Видавництво Коваленка А. Г., 2007 р., 120 с., іл., ISBN 978-966-2035-00-1). До книги увійшло понад сто поетичних творів про Україну, рідний край, родину, ветеранів війни і землеробів, духовність. Автор спробував римованим словом передати свої переживання про нелегку долю малої вітчизни – сучасної сільської глибинки та безповоротність швидкоплинної пори юності.

Видання адресувалось, перш за все, школярам і педагогам, а також всім, хто любить поезію і дорожить історичною, культурною та духовною спадщиною свого краю.

Книга швидко знайшла шлях до свого читача, хоча й випущена була мізерним накладом – всього 300 примірників. Третину автор викупив за власний кошт та роздарував своїм рідним, друзям, знайомим. Частина випуску потрапила в сільські та шкільні бібліотеки Врадіївського району за спонсорські кошти. Решту видавництво подарувало на згадку всім присутнім на презентації книги, як примірник свого першого видання.

І нині, чотири роки поспіль, читачі наполегливо цікавляться, де можна придбати книгу цього автора. Деякі з його віршів навіть стають текстами для пісень. Нерідко творчість поета-земляка вивчають на уроках, присвячених літературі рідного краю.

Один з таких уроків провела викладач Врадіївської районної гімназії  К. М. Береза. Вчителька поставила собі за мету не лише ознайомити учнів з творчістю М. Довгаленка, а й удосконалити їх вміння виразно читати й аналізувати поезію, виховувати любов до рідного краю, формувати духовно багату особистість.

І мети своєї вона досягла, дійшовши разом з учнями до висновку, що сила поезії нашого земляка – у любові до рідної землі, у високій моралі. Для автора немає життя без України, бо Україна – це мати, яку не вибирають.

   – Не забудьте, не збайдужійте, тримайтеся наших духовних оберегів, з якими ви виростали і вийдете в широкий і тривожний світ. Завжди повертайтеся до родинного вогнища! – завершує урок педагог.

Вдячні відгуки на збірку поезій М. Довгаленка надходять не лише з Врадіївського району та Миколаївської області. Знайомі з віршами українського поета-аматора в Одеській, Кіровоградській і Дніпропетровській областях, а також в українській діаспорі Росії, зокрема, в Москві, в місті Павлодар (Казахстан). І навіть в алмазній столиці Російської Федерації – в м. Мирний (Якутія) та на далекому півострові Камчатка є цінителі його поезії.

В чому ж секрет популярності маловідомого автора з української провінції?

     Миколаївський поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь писав у своєму універсі «Ріка тече угору…», що послугував вступним словом до першої книги М. Довгаленка: «І найбільше хвилюють саме ті поезії Миколи Довгаленка, де почуття – не замулені писемною традицією …виграшна ця книга поета-аматора своєю непідробною щирістю, наївом, і знайде свого читача – тепер читачів поезії одиниці».

Так, і справді, вірші Довгаленка «не замулені писемною традицією». Можна було б навіть сказати, що вони написані в стилі «поетичного примітивізму» подібного до «примітивізму в образотворчому мистецтві», в якому прославились своїми самобутніми творами такі художники з народу, як Катерина Білокур, Марія Приймаченко та ін.

Говорячи мовою енциклопедичного тлумачення, «сучасний при-мітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності».

Поет-самородок бере в основному тим, що збуджує відчуття совісті, яке інколи дрімає в глибинах душі кожної людини.

Звичайно, Микола Довгаленко не претендує на роль великого поета. Разом з тим, зрозуміло, що й «маленьких» поетів не буває, як не буває, даруйте, трішечки вагітних жінок. Тут або-або. І все ж у його творах є щось таке, що лягає на душу. Його поетична простота зрозуміла кожному на рівні почуттів, незалежно від освіти і розумових здібностей.

Так, не всі твори Довгаленка можна назвати досконалими і довершеними. Деякі вірші на прохання видавництва автору доводилось, так би мовити, шліфувати, доробляти, інколи й переробляти. Заради справедливості треба відзначити, що цей автор, на відміну від інших своїх колег-земляків, не вередував, не задирав носа, а мовчки, терпляче доводив свої поезії «до кондиції». І від цього вони тільки вигравали.

Перш за все, автор – великий патріот. Патріот своєї родини, села, де народився і жив, рідного краю, Вітчизни. Саме тому він значну частину своїх віршів присвячує темі патріотизму. У нього болить душа і за людей, які не щасливі на своїй землі, і за покинуті пусті сільські хати та вимираючі села, і за державу, в якій далеко не все гаразд. Але водночас немало його поезій просякнуто пафосом і гордістю за нашу таку багатостраждальну і таку прекрасну країну. І майже всі його твори завершуються оптимізмом і надією на краще майбутнє.

Як в першій, так і в другій книзі темам держави і села присвячено окремі розділи. Серед нових поезій особливо впадає у вічі вірш «Аделя», де автор образно порівняв з нинішньою Україною згорблену віком і хворобою бабцю, яка всупереч всім перешкодам, будь-якої пори року та за будь-яких погодних умов вперто котить свій візок зі всякою всячиною на ринок.

Інколи М. Довгаленко виступає як бунтар, борець за справедливість. І в цьому проявляється його чітка й активна громадянська позиція.

В його поезії звучать і вдалі образні ліричні нотки:

«І гарячу сльозу, моя мила,
Витер вітер зеленим барвінком…»
(«Став я лебедем»)

В сюжетах своїх творів автор то літає в небі разом з журавлями, то мчить крізь хмари на баскому крилатому коні.

На високий п’єдестал в своїх віршах Микола Довгаленко підносить жінку – матір, кохану, дружину. Випробуване тривалим часом шлюбного життя кохання до своєї дружини він високо і гідно несе і після її смерті. Їй, єдиній, і цьому трагічному періоду у власному житті присвячує окремий цикл віршів. І вони виділяються підвищеною емоційністю, адже ці страждання автору довелося пережити самому. Другу збірку віршів «Зірка нова» автор вирішив присвятити світлій пам’яті своєї дружини.

Особливе ставлення Довгаленка до війни і її ветеранів. Сам автор належить до такої соціальної категорії громадян, як діти війни. І його дитячі спогади часто віддзеркалюються у віршах про себе і своїх ровесників, про те, як вони проводжали своїх батьків на фронт і, кому поталанило, зустрічали їх, як разом з матерями страждали у ворожій окупації.

А з яким болем описуються знущання фашистів над військовополоненими, розстріл мирних громадян в Бабиному Яру в Києві та в яру поблизу села Берізки, де полягло понад сім тисяч євреїв. Не можна спокійно читати особливо зворушливі рядки про розстріл разом з мамою дівчинки-єврейки, якій вдалося уціліти і вижити в пекельному вогні масового винищення гітлерівцями невинних жертв.

Тихо стало дитя на останній рубіж,
Ухопилось за мамине тіло,
Наче в дверях скрипучих відкритих навстіж
Янголятко крильми тріпотіло.

(«Підстрелена пташка»)

Автор стимулює у читача потяг до знань, оспівує в своїй ліриці школу, учителя, золоті для кожного з нас шкільні роки.

Микола Іванович – завзятий природолюб. Йому не байдуже і до того довірливого зайчатка, у якого «вуха – вітряк», і до ставка, занедбаного горе-господарем, і за необдумане спалювання стерні, що веде до порушення рівноваги в природі («Зайчатко», «Як ставок болотом став», «Не паліть мою душу!»).

Коли у Миколи Івановича народився внучок, – з’являється і присвячений спадкоємцю віршик «Зірка нова», що й дало більш оптимістичну назву новій збірці поезій.

Вірші Миколи Довгаленка просякнуті високою духовністю і патріотизмом, людяністю і любов’ю, приреченням творення добра заради того, щоб вижити в сучасному непростому, сповненому протиріччями світі. А це свідчить про те, що не лише в культурних центрах, а й в глухій глибинці є творчі особистості з глибокою душею, яка вміщує і акумулює колосальні людські почуття, які автор в концентрованому художньому вигляді «видає на гора», ніби шахтар – вугілля. І це духовне тепло зігріває нас, втамовує спрагу за справжнім і вічним, генерує енергію позитиву і оптимізму, дозволяє відчути справжній смак життя.

 

Анатолій КОВАЛЕНКО,
видавець-журналіст

 

Сміливі ідеї

Про поезію на уроці… математики

На блозі вчителя математики Врадіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 Жорової Лариси Анатоліївни розміщено цікаву авторську розробку уроку для учнів 5-го класу за темою: «Розв’язування задач на всі дії з десятковими дробами та відсотками». Метою уроку передбачено удосконалення уміння і навичок розв’язан-ня задач  на всі дії з десятковими дробами та відсотками; розвиток логічного і творчого мислення,  навичок раціональних обчислень; формування уміння використовувати отриману інформацію в особистому житті, чітко та аргументовано формулювати і висловлювати свої думки; виховання культури праці, інтересу до математики як засобу пізнання навколишнього світу, любові до рідного краю, почуття патріотизму.

І раптом на уроці математики звучать віршовані рядки поета-земляка. На перший погляд, здається вони тут зовсім недоречні. Але не спішіть з висновками. Спершу прочитайте фрагмент розробки уроку.

 

Повідомлення літературознавця

Демонструються збірки поезій М. Довгаленка

 

Наша Врадіївська земля славиться і своїми талантами. Наш земляк, уродженець села Веселий Лан Врадіївського району Миколаївської області,  Микола Іванович Довгаленко – поет-самородок. Його вірші просякнуті високою духовністю і патрі-отизмом, людяністю і любов’ю. Сила поезії нашого земляка – у любові до рідної землі.  До його першої збірки «Пізні зорі», яка вийшла у 2007 році,  ввійшов 101 поетичний твір про Україну, рідний край, родину, ветеранів війни, землеробів, духовність. У поезії, яка носить назву «Казенне виросло село», він пише:

Врадіївщино моя, ти священна земля,
Рідний, щедрий, омріяний краю!
Про зелені гаї і безмежні поля
Своїм серцем про тебе співаю.

 Уже через чотири роки, у 2011 році, вийшла друга збірка поезій поета «Зірка нова». Видання адресується всім, хто любить поезію і дорожить історичною, культурною та духовною спадщиною рідного краю.

Задача

У першому розділі збірки стільки ж поезій, скільки й у другому. А в третьому розділі на 2 поезії менше, ніж у  першому та другому розділах разом. Кількість поезій у шостому розділі дорівнює числу, яке утвориться у результаті перестановки цифр у числі поезій третього розділу, та дорівнює кількості поезій у сьомому та восьмому розділі разом. У третьому розділі 11 поезій. В четвертому – стільки ж.  Скільки поезій у збірці всього, якщо відомо, що кількість поезій у четвертому розділі становить 50% від кількості поезій у першому розділі? (Відповідь: 156 поезій).

Назву збірці дала  однойменна поезія Миколи Довгаленка «Зірка нова»,  яку  він присвятив своєму правнуку – новій людині, якій випаде нести естафету його роду. У ній звучить звернення до онука – представника майбутніх поколінь, а, отже, до вас, бо ви, діти, – надія батьків, майбутнє нашої   держави. Поет закликає вас:

Землю любити, як матір,
Сіяти зерна відбірні.
Вкраїну нову будувати,
Вірно служити Вітчизні.

По правді, по совісті жити
З піснею рідного краю.
Множити, в серці носити
Пращурів славні звичаї.

 

***

А ви кажете – суха математика…

Власна інформація

 

Аделя

До центрального ринку
Бабка Аделя повзе,
Скромні свої ужинки
У візкові везе.

Дощ на голову хлище,
Горб на спині промок,
Через в’язке болотище
Котить вона візок.

Може пучок калини
Хтось купить чи звіробій.
А вона, як дитина,
Рада продажі тій.

Тішать її не гроші
І не «купи чи продай»…
Від непосильної ноші
Наш горбатіє край.

Наша бабка Аделя –
Це ж Україна моя,
Це міста її, села
І квітучі поля.

Вічно її топтали
І монголи, й ляхи,
І ясиром ставали
І дівчата, й жінки.

Звідки, нене єдина,
Звідки набралась сил?
Щоб українська родина
Відродилась з могил.

На колінах, на ліктях
До свободи повзла,
Щоб у нових століттях
Україна жила…

Я пригадую сину
Її ніжну й струнку,
Мов гнучку тополину
В калиновім вінку.

Вона сили черпала
З вічних чистих джерел.
Доля стан поламала,
Як крило перепел…

 

Мій сад

Я в новий дім ввійшов, просторий та затишний,
Все обладнав у ньому на свій лад.
І посадив кущі калини, вишні,
Черешні, абрикоси, яблуневий сад.

Бо фібрами душі відчув таку потребу:
По собі на землі залишити сліди.
У землю – корінець, а гіллячко – до неба,
Рости, мій сад, цвіти, принось рясні плоди.

Щоб у досвітній час, виходячи на ганок,
Побачити хтось міг оту земну красу,
Коли вмивається росою сонний ранок
І як купають трави шовкову косу,

Як Сонце і Земля обіймами сплелися,
І те, як день новий народжувавсь на світ,
Як юність і весна в коханні поклялися,
І як птахи злітають в перший свій політ.

Воістину Земля і Сонце злиті воєдино,
Нікому не дано їх розлучити.
А я у Всесвіті – Землі мікрочастина,
Тож варто на ній жити і творити.

 

Мамина сорочка

Відлетіла матінка в світ далекий
На крилоньках стомленого лелеки,
У світ, із котрого не вертають,
Вічно сплять там людоньки, спочивають.

У спогадах залишила серце щире,
Душу свою ніжную й личко біле
Та співучу, лагідну, тиху мову,
Що тече, мов річечка, знову й знову.

Залишились теплі ще її слідочки
На льняній матусиній на сорочці.
А вона ж, як сонечко, зігріває,
Я її до серденька пригортаю…

 

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ, МАТУСЮ

(Дітям, які стали сиротами
при живих батьках, присвячується)

Вони хочуть тепла, материнської ласки,
Все чекають, що мати за ними прийде…

Вихователька добра розкаже їм казку
Та й у сон в фантастичні краї поведе.

Нагодує, одягне і носика витре,
До останку їм душу свою віддає,
Хоч тепло її серця і справжнє, і щире,
Все ж не мамине рідне, чуже – не своє.

Сірі будні пливуть, як повзучі тумани,
Небеса вже в осінніх ключах журавлів…
Вони ж мріють хоч раз притулитись до мами,
Як оті куріпчата з пшеничних полів.

– Знаєш, мамочко, де я, радію чи плачу,
Може в мене голівка чи ніжка болить?
Часто снишся мені, я у снах тебе бачу,
За тобою, матусю, так серце щемить…

Я чекаю, прийди, щоб не було вже пізно,
Ти ж до мене ні разу іще не прийшла!
Як прийдеш, обніму тебе міцно і ніжно
І спитаю, крізь сльози: «А де ж ти була?»

Чи блукала по гніздах чужих, як зозуля,
Чи у зграї як біла ворона жила?
Може доля до тебе жорстокою була?..
А мене Божа милість за руку вела…

Покалічені долі, покинуті діти…
Дитбудинки їх щиро до себе приймуть.
Ніби градом в грозу понівечені квіти,
Самотужки сирітки між люди підуть.

Не лишайте дітей без батьків наодинці!
Подарунки від Бога вам щастя несуть.
Усміхніться і дайте майбутнє дитинці.
Хай здійсненними мрії дитячі стають!

 

КОЛИСКОВА

(пісня) 

Калиноньку сива мати посадила,
Наче доньку, на світ Божий народила.
Поливала, у любисткові купала,
А тоді й сама калинонькою стала.

Росте тая калинонька, виростає,
Білим цвітом голівонька зацвітає.
Соловейко прилітає щебетати.
То співа не соловейко – сива мати.

Я тихенько вийду до калини,
Буду слухати мелодію пташину.
Засинають жовтороті солов’ята…
Колискову так співає тільки мати!

 

Підстрелена пташка

Хіба можна знайти оправдання війні?
Як про те пояснити дитині,
Що прожити лишилось їй лічені дні,
Смерть зжирає останні хвилини?..    

Їй би з лялькою гратись, не знати біди,
Запалить ялинковії свічі,
Але мусить в останню дорогу іти,
Щоб заглянути смерті у вічі.

Не в садок свою доньку матуся вела,
А у вічність дорогою смерті,
Під фашистським конвоєм приречена йшла
За село Берізкѝ, щоб померти. 

Тихо стало дитя на останній рубіж,
Ухопилось за мамине тіло,
Наче в дверях скрипучих, відкритих навстіж,
Янголятко крильми тріпотіло.

Не здригнулася підла фашиста рука,
Не осліпли і очі у ката.
Звично пальцем торкнувсь спускового гачка –
Засвітився вогонь з автомата.

До холодної прірви в червоний туман,
У якому усе потопало,
Юна жертва війни – Анна Шустерман,
Як підстрілена пташка, упала.  

 – Мамо! Мамочко!! Рана у мене болить!
Чом людей так багато в могилі?..
Глянь, у небі високім хмаринка летить,
І ромашки цвітуть, білі, білі…

Я віночок сплету, буду весело з ним
Хороводи водити, співати…
Простелився далеко по Кодимі дим,
Не змовкали й на мить автомати…

Сонце чорнії хмари закрили,
Позліталось навкруг вороння…
Ніччю виповзла нишком з могили,
Побрела у село навмання.

Там під страхом життя або смерті
Добрі люди притулок дали,
І невинно приречену жертву,
Як кровинку свою, зберегли.  

Нам сьогодні вона розповіла
Щиру правду, гірку і сумну,
Яким дивом вона уціліла,
Переживши і смерть, і війну…

 

Несу свій хрест

Я народився у буремні роки:
То військо, то Вітчизняна війна.
Були важкими мої перші кроки
Дорогами, що зранила вона.

Не по літах дорослим став зарано,
Як і усі однолітки мої.
Нам колискових не співали мами –
Свистіли кулі, наче солов’ї.

І з гільзою відстріляною грався,
Як свиням на городі рвав бур’ян.
А лиш на ноги трішечки зіп’явся,
Колгоспних коней в полі випасав.

Ішов життям, як на високу гору,
Ніс мужньо хрест, важкий, не по мені.
І непосильним був той хрест, не в пору,
Лиш піт стікав кривавий по спині.

Вставав і падав, йшов, не озирався.
А знемагав, то повзав коліньми.
Та до вершини все ж таки дістався.
На повний зріст стою межи людьми.

Дивлюсь тепер на пройдену дорогу
З житейської вершини-висоти.
За те найбільше щиро вдячний Богу,
Що сили дав свого хреста нести!

 

ПОЕТ – ЦЕ КОЛИ ЗОРІ ПАДАЮТЬ У ДУШУ

Чи гаснуть зорі? – питаємо одне одного з дитинства. І нам пояснюють старші люди,  що вони не гаснуть, а падають. Куди? – питаємо, і не чуємо відповіді. Та ось, нарешті, прочитавши у Миколи Довгаленка:

Пізні зорі засяяли в мо̀їх очах,
І тепер білий світ я по-іншому бачу,

ми можемо зрозуміти, куди вони падають…

Великим щастям є людині, коли зорі засяють у очах, бо очі – це душа людини. Значить, зорі упали їй у душу. А це значить, що в душі спалахнула іскра Божа. А з тою іскрою людина стає зовсім іншою і світ бачить по-іншому.

У мене є поема про юнаків із Кримки, які боролися проти фа-шистів. Вони називали свій гурт «Партизанська іскра», бо навко-ло них жили люди без отої іскри-зорі в душі, вони були соломинами, вони навіть боялися загорітися від отих іскор і згоріти, щезнути з димом:

 

…Ось чому так дивляться іскрива
ці людці на іскру ту іскриву,
ще й вважають, буцім є в них право
іскорку засуджувать яскраву

за її до всіх пожеж причетність,
за її іскристість, іскрометність,
за її сліпучість і разючість,
за її палючість і болючість,
за її жертовність, невгомонність –
за її одвічну незаконність!

 

Так, Микола Іванович не злякався, він прийняв у душу ту зірку-іскринку. І тепер по-іншому бачить світ. А ми читаємо і вчимося у нього, як бачити світ по-новому! І не просто бачити, а разом із ним переробляти світ на краще! Поет закликає нас до дії, до перетворення світу на краще:

 

Від думок натхнення пробудилось –
Чом злиденно сьогодні живемо?
Ми ж бо не отара сивих баранів?..

Щирість, правда живуть в моїй пісні,
І кохання, що в серці пала.

 

Читаєш вірші Миколи Довгаленка і радієш за нього – зорі не гаснуть! Вони запалюють у душах інших людей, у читачів нові зорі!

 

Олекса РІЗНИКІВ,

поет, лауреат літ. премій П. Тичини,
Б. Грінченка, Т. Мельничука,
Леоніда Череватенка та ін.

 

МЕЧІ І ЛЕМЕШІ 

Хто минуле забуває – грош тому ціна,
Часто з цього випливає істина сумна.
Жив коваль у Краснопіллі Яків Подолян,
Не жалів сил для артілі і своїх селян.

Гнув підкови, катав осі, майстрував плуги…
Тридцять третій, смертоносний, голод навкруги.
Нишпорять в подвір’ях «трійки» сільських «активістів»,
Гребуть крупи і відвійки, все, що можна з’їсти.

Хліб забрали до зернини, кажуть: «В закрома!»
А коваль кує щоднини та все задарма.
Півдня гепав, кинув молот, прийшов на обід:
З хати віє смуток, голод… Похитнувся, зблід.

В сльозах жінка зустрічає: «Активіст-сусід
Із горшками забирає зварений обід».
Сів на лаву, зажурився, голову схилив,
Гіркий клубок підкотився, горло перекрив.

Видавсь урожай рекордний – нікому збирати,
При хлібові люд голодний почав вимирати.
«Пусть гнілую жрут картошку местниє хахли,
Вибівай с ніх продразвьорстку, прімєняй стволи!

Нєпокорних укрощая етапом в Сібірь,
Вознєсьотся Русь святая ввись, і вдаль, і вширь…»
Гикнув Лазар Каганович прихвостням своїм,
І помчалась злая сволоч стрімголов у дім.

В «закрома» вже не приносять хіба що мишей,
А на цвинтар все виносять померлих людей.
Стиснув кулаки до болю, розпалив горно,
З лемешів мечі кувати, щоб свободу добувати,

Світле майбуття і волю, лиш йому дано!
Ще живе легенда й досі про труд коваля,
Що кував мечі і осі, щоб цвіла земля.

 

ВИШИВАНКА

Ой, сорочко-вишиванко, полотняна, біла,
Прикипіла ти до серця, до душі, до тіла.
Тебе мати вишивала гладдю, хрестиком,
Стати у житті бажала справжнім козаком.

Одягнув я вишиванку, на ключ замкнув хату,
На роботу йшов веселий, бо йшов, як на свято.
До роботи взявся вправно, як кожного ранку,
Коли бачу, шеф мій грізно вп’явся в вишиванку.

Не пройшло іще й хвилини, секретар гукає:
– Йди, на тебе в кабінеті головний чекає.
– Що за цирк!? Що все це значить? – шеф мене питає.
– Не сліпі всі люди, бачать, хто що одягає.

А наш заклад – не парламент, нащо хизуватись,
За трибуну і регламент не треба змагатись.
Знімай зараз, та й по тому всі твої турботи.
А не знімеш, – марш додому, будеш без роботи!

Як підрубане деревце, додолу звалився,
Заболіло в грудях серце, що так острамився.
Та й за рідну ж нашу мову, й вишиту сорочку
Століттями утискали батька, сина й дочку.

В табори-лісоповали за слово і пісню
Українців засилали, бо москалям тісно.
А ще було, що садили до тюрми за вуса,
Щоб навіки процвітала імперська вся руся.

А коли вже ми обрали до гідності шлях,
Лютують регіонали, хай їм трафить шляк!*
Бо й сьогодні, коли волю вибороли ми,
Вирішують нашу долю наші вороги.

Наглі, злі регіонали качають права,
Керівні пости зайняли, й високі, бува.
Гнуть політику за рашу, щоб їм було пусто,
Ну а Україну нашу січуть, як капусту.

Хоч запроданці й лютують, хоч плюють нам в душу,
Та традиції народні вони не задушать.

____________________________

*Українська лайка, шляк – радикуліт, гостра радикулопатія – під дією прокльону людина застиває в просторі у незручній позі з незабутнім виразом на обличчі.

 

ТО НЕ ГРІМ…

То не грім над Донбасом гримить,
Не дощі поливають, не гради…
То війна! Все руйнується вмить,
Свищуть кулі і рвуться снаряди.

Блокпости на дорогах стоять,
А в окопах, траншеях – солдати…
У підсумках набої, в руках автомат,
Щоб російських «братів» зустрічати.

А вони чорним круком летять.
БТРи б’ють, «Гради», і танки
У кривавий похід йдуть, немов на парад
Під наспіви «калинки» й «тальянки».

На Донецьк, Іловайськ, на Луганськ
Направляють зловісні гармати…
Так фашисти бомбили і Тулу, і Брянськ,
Як з Союзом прийшли воювати…

Хто підняв на нас меч – від меча і впаде!
Ми виборюєм Волю, Свободу!
До Європи Вкраїну дорога веде,
Незалежному бути народу!